На початок XX століття припав зірковий час польського театру, коли сцена була не лише місцем вистав. Там народжувалися нові ідеї, ламалися художні канони, а глядачі виходили з залів із відчуттям, що стали свідками чогось особливого. Серед цілої плеяди яскравих акторів особливо виділялася Ірена Сольська – жінка, яка вміла поєднати інтелектуальну глибину з емоціями, які пробирали до кісток. Вона не просто грала ролі, а творила їх, наче художник малює картину: з індивідуальним стилем, психологічною точністю та відчутною поетичною аурою. Сольська вміла однаково сильно захопити як у символістській драмі, так і в реалістичній, перетворюючи кожну свою появу на сцені на подію, про яку говорили ще довго після того, як впаде завіса, пише krakow-trend.eu.
Перші спроби на сцені
Її знали як Ірену Сольську, але у метриках значилося інше ім’я – Кароліна-Флора Посьвік. Вона народилася у 1877 році у Варшаві, у родині, де мистецтво було не примхою, а частиною повсякдення. Мати – художниця Броніслава Бєжинська – навчала доньку малювати, водночас відправила її до жіночої школи Генріки Чарноцької. Здавалося б, шлях уже окреслений – фарби, картини, виставки. Однак дівчина мала свій план. Акторські уроки вона брала крадькома від матері, ніби це була якась романтична змова. Її вчителем став видатний драматичний актор і улюбленець варшавської сцени Болеслав Лещинський, який помітив талант юної Кароліни.
Саме він допоміг їй вийти на професійну сцену. Дебют відбувся у 1896 році у театрі “Вікторія” у Лодзі, юна акторка вирішила взяти псевдонім “Ірена Гурська”. Вона одразу отримала головну роль у п’єсі Гальма “Граф Рене” і талановито зіграла дівчину, виховану як хлопець, яка відкрила свою жіночність через кохання. Критики були зачаровані: у молодій виконавиці побачили рідкісні здібності до ліричних ролей.
Формування сценічного стилю
Того ж року Ірен вже зіграла цю роль у Краківському муніципальному театрі, тільки під псевдонімом “Помян”. Дівчину одразу взяли до трупи, невдовзі вона вже впевнено почувалася на сцені, якою майстерно керував Тадеуш Павліковський. Краків став для Ірени Сольської першою великою театральною домівкою. Через рік Сольська зіграла шекспірівську Порцію у “Венеційському купці” та Олівію у “Дванадцятій ночі”. Вона легко поєднувала драматичні образи з легшими салонними, наприклад, кокетливу місіс Вейр у комедії Артура Пінеро “Принцеса і метелик”.
Особливе місце в її краківському репертуарі посідали польські драми. У творах Габріели Запольської Сольська майстерно створила образи Рози Хорн у “Малці Шварценкопф” та Міріам у “Йойне Фірулкес”. Критики відзначали, що в її грі було щось більше, ніж технічна майстерність – психологічна точність і власний, впізнаваний сценічний стиль.
У 1899 році у житті акторки відбулися важливі особисті та професійні зміни: Сольська вийшла заміж за одного з найвідоміших акторів і режисерів того часу Людвіка Сольського. Вона почала виступати під подвійним прізвищем Помян-Сольська, згодом залишивши лише друге. Через рік подружжя перебралося до Львова, де Павліковський очолив тамтешній театр.
Підкорення нових сцен
Але через 5 років Сольська знову повернулася до трупи Павліковського, вже маючи великий сценічним досвід. Крім Кракова, багато гастролювала: відвідувала з виставами Львів, Варшаву, Лодзь і Загреб. У Кракові її успіхи запам’яталися постановками модерністських драм, зокрема творів Станіслава Виспянського, Станіслава Пшибишевського та Єжи Жулавського, у яких вона поєднувала символістську образність із реалістичною глибиною.
Краківська сцена стала для Ірени Сольської своєрідною лабораторією, де вона формувала власний акторський почерк і зміцнювала репутацію однієї з провідних актрис Польщі. Переламним для акторки став 1901 рік – головна роль у п’єсі “Навойці” за твором львівського поета Станіслава Россовського подарувала їй визнання нового рівня. Критики відзначали, що гра Ірени – це реалістичність, оригінальність, спокійний, стриманий голос у поєднанні з дивовижною пластикою рухів. Саме тоді вона створила одну з найбільш знакових ролей “Молодої Польщі” – Рахель у “Весіллі” Станіслава Виспянського: емоційну, екзальтовану, сповнену еротизму. Чудово грала у п’єсах Горького, глядачам запам’яталися її Олена Кривцова у “Міщанах” і Настя у виставі “На дні”.
Символізм і реалістична драма
Ірена першою втілила на сцені образи з творів головних авторів “Молодої Польщі” – Єви з “Снігу” Станіслава Пшибишевського та Психеї з “Ерос і Психея” Єжи Жулавського. Критики захоплено писали про акторку: грає виразно, поетично, натхненно. У 1904 році у журналі “Tygodnik Ilustrowany” зазначив, що сценічний репертуар Сольської напрочуд широкий, але найсильніше вона розкривається у складних, духовно високих образах.
У Львівському театрі високо оцінили гру Ірени в образах Ліліт у символічній байці Юліуша Германа та Олени Топольської у “Легковажній сестрі” Владзімежа Пежинського. Великий успіх мала її Зобейда у п’єсі Гуго фон Гофмансталя та жіноча роль у японській драмі Такеди Ідзумо. Завершення львівського періоду відзначилося “Льолею” – спеціально написаною для неї у 1905 році драмою Жулавського.
Варшавські вершини
На початку 1930-х років Ірена Сольська вирішила спробувати себе у новій ролі – керівниці театру, очоливши театр імені Стефана Жеромського у варшавському Жолібожі. Це була не просто директорська каденція, а справжній творчий експеримент. Сольська особисто взялася за режисуру, поставила “Одного разу в жовтні” та “Того” Габріели Запольської. Вона вміла збирати навколо себе сильних митців: Леон Шиллер оживив сцену “Рибалтовськими комедіями”, Юліуш Остерва створив свою версію “Двійника” Яніни Моравської, а Міхал Брандт поставив гучний “Бостон” Бернарда Блюма – сценічний репортаж про невинно засуджених емігрантів. Критики аплодували, влада – обурювалася. І це було тільки початком.
Наступна гучна прем’єра – “§ 245 КК” Єжи Лещинського стосувалася забороненої тоді теми венеричних хвороб, що знову спровокувало палкі дискусії у суспільстві. Режисерська сміливість обійшлася Ірені дорого. Держава урізала дотації, відтак частина трупи перейшла до Польського театру Арнольда Шіфмана. Так що Сольська була змушена закрити свій театр. Після цього на сцену вона вийшла лише один раз – у 1938 році, коли зіграла Вдову у “Балладіні” Словацького у Національному театрі.
Зірка сцени і тінь війни
Можливо, Ірена ще повернулася б у театр, але всі сподівання перекреслила Друга світова війна. Під час нацистської окупації Польщі Сольська змінила діяльність, ставши активною учасницею підпільної організації “Жегота” – Польської ради допомоги євреям. Талановита акторка ризикувала не лише свободою, а й життям, коли у своїй варшавській квартирі переховувала втікачів. За спогадами дослідниці Йоанни Мігліч, Сольська була тією, до кого зверталися, коли надії майже не було.
Де і як ця смілива жінка жила після Другої світової війни, так і залишилося за лаштунками. Відомо лише, що останні роки життя Ірена провела у Будинку акторів-ветеранів польських сцен у Сколімові. Але ті, кого вона врятувала, її не забули. Майстер Юзеф Мехоффер увіковічив Ірену Сольську на вітражі собору у швейцарському Фрібурзі. Він обрав образ Гельвеції – жінки, яка дякує Діві Марії за перемогу в битві при Моратті 1476 року. Твір має промовисту назву – “Богоматір Переможниці”. І здається, що цей образ напрочуд точно віддзеркалює й саму Сольську – сильну, шляхетну і незламну. Талановиту акторку та віддану своїй країні героїчну польку.
