У кожної країни є своя історія театру, яка налічує чимало цікавих сторінок. У польському театрі теж вистачає режисерських шедеврів, котрі варто знати не лише театралам. У списку культових постановок, що стали знаковими для свого часу й навіть визначили напрямок розвитку європейського театру, – “Дзяди” режисера Конрада Свинарського, п’єсу глядачі побачили у 1973 році у Старому театрі Кракова. Це була незвичайна постановка, яка починалася не зі сцени, а одразу з фоє, тодішні критики назвали її інноваційним рішенням сучасності, пише krakow-trend.eu.
Стисло про поему “Дзяди”
Поему Міцкевича “Дзяди” літератури називають найважливішим текстом епохи романтизму, де історіософський план поєднався з месіанським мотивом Польщі як жертви. Ставити цю п’єсу намагалися режисери країни у різні часи протягом XX століття. Першим спробував це зробити Станіслав Виспяньський у 1901 році на сцені одного з театрів Кракова. Потім була велика пауза, а з 1948 до 1955 року цей твір взагалі заборонили для показу. Тільки за часів “хрущовської відлиги” і на честь 100-річчя від дня смерті Адама Міцкевича дали можливість презентувати виставу режисеру Бардіні у Варшаві.
Після цього дозволу “Дзяди” вже ставили у різних театрах не лише Польщі, зберігся інтерес до твору і у XXI столітті. Чимало відгуків та рецензій зібрала вистава “Дзяди” за постановкою Міхала Задари у 2014 році, яка відбулася у Театрі Польському у Вроцлаві. Позитивно оцінили критики та глядачі нову версію “Дзядів” у краківському театрі імені Юліуша Словацького, постановка Маї Клечевської збагатила її додатковим прологом.
Оригінальне рішення режисера
Але перевершити задум режисера Конрада Свинарського, який наважився по-новому представити “Дзяди” у Старому театрі Кракова у 1973 році, так нікому й не вдалося. І справа не лише у тому, що ця поема є знаковим текстом польської культури. У виставі Свинарський до роздумів про долю Польщі, її месіанство залучив кожного глядача. Ті, хто відвідав цю історичну постановку, зазначали, що виставу треба було дивитися щонайменше двічі, аби вловити всі важливі нюанси на сцені та навколо неї.
Вже від гардероба глядачі підіймалися до зали темними сходами, вздовж яких просили милостиню жебраки. Переповідали, ніби Свинарський запросив на захід справжніх безхатченків Кракова. У центрі фоє відвідувачі майже наштовхувалися на катафалк, відповідний настрій створювала музика скрипки. Глядацьку залу режисер поділив на 4 частини помостом у формі хреста, а саму сцену приховували фіранки. Дія розгорталася у центрі помосту, так що янголи та демони боролися за душу головного героя на дуже близькій відстані від глядачів. Це створювало дивовижний ефект, від якого у відвідувачів перехоплювало подих.
Таємниця популярності “Дзядів” від Свинарського
Пізніше режисер пояснив, що прагнув залучити глядачів до процесу, щоб вони теж стали учасниками вистави. Люди мали бути глядачами не театру, а самих “Дзядів”. Темні сходи, скрипка й катафалк стали прелюдією до того, як всі учасники вийдуть на сцену, спробою розбудити потрібні емоції.
Те, що події п’єси відбувалися не лише на сцені, а й навколо глядачів і навіть над їхньою головою, у всіх куточках зали, ускладнювало сприйняття. Слідкувати за всім одразу важко, залишався ризик щось проігнорувати. Але, на думку режисера, тут вже глядачі давали волю уяві, яка доповнювала те, що не встигли побачити. Така нестандартна постановка допомогла відвідувачам збагнути головну ідею вистави, яка полягала у тому, щоб показати прагнення людини досягти найвищих моральних цінностей, задовольнити потребу у самовдосконаленні.
Чим прославився Конрад Свинарський?
В історії польського театру він був видатною особистістю, зарекомендував себе як креативний театральний, оперний кіно- та телережисер. У 1960-1970 роках представив кілька оригінальних п’єс, які мали великий успіх на сценах не лише у ФРН, а й в Ізраїлі: “Хроніка Варшавського гетто” за твором Томаса Гарлана, “Картотека” за романом Тадеуша Ружевича. Свинарського навіть запросили поставити оперу Вернера “Вакханки” у міланському театрі “Ла Скала”, а “Картотеку”– у Театрі Телебачення, що було на ті часи гучним визнанням для театрального режисера.
Після створення п’єс, які увійшли до історії польського театру минулого століття, пан Конрад не міг собі дозволити продемонстрували стандартні “Дзяди”. Він трактував текст як демонстрацію суперечки з польською історією та схематичним мисленням, втілити свою ідею запросив на головну роль молодого талановитого актора Єжи Треля. Нетрадиційне трактування класики, підкреслення численних суперечностей, незвичайне розв’язання проблеми національної свідомості приголомшили не лише глядачів, а й багатьох європейських критиків.
Якщо до Свинарського й після нього режисери спиралися на звичайну та важливу для польської культури романтичну традицію, то цей режисер пішов іншим шляхом. Він прибрав автоматичне та екзальтоване сприйняття головної національної містерії, і п’єса одразу почала сприйматися зовсім інакше. Наприклад, сцена, коли за битвою Бога і героя спостерігають селяни, але не вболіваючи, а байдуже, меланхолійно пережовуючи при цьому яйця. Міф стикався з реальністю – аспект, який раніше повністю ігнорували. А від звичного пафосу виставу захищала витончена іронія. П’єса мала шалений успіх, її ставили 269 разів не лише на краківській сцені.
Оцінки та суперечності
Після прем’єри “Дзяди” у Старому театрі думки театральних критиків розділилися. Прихильники класичного театру дорікали режисеру, що той використав забагато театральних засобів. У виставі, де чимало подій, не можуть всі сцени бути однаково зворушливими чи промовистими, мають бути тьмаві та яскраві моменти. Інші критики зазначали, що Свинарський створив особливий настрій, під впливом якого довелося підкорятися його баченню та створеній особливій ментальній конструкції. Режисеру вперше вдалося поєднати принципово різні ритуальну та політично-філософську драми, і вже тільки це заслуговувало на високу оцінку.
Сам же Свинарський, коли йому починали дорікати у знищенні романтики твору, спирався на свої принципи, пояснював, що романтики запевняли, ніби людина може водночас перебувати у різному рабстві – Бога, нації, ідеології і себе. А Міцкевич – навпаки, наполягав, що людям треба звільнитися від марновірства, суєти, навчитися протистояти злу та беззаконню, а не залишатися залежними від чужої волі. Тому на першому місці має бути не національне мучеництво, а загальнолюдські проблеми, що він і намагався довести нестандартною постановкою “Дзядів”.
Висновки дослідників
Спеціалісти, які намагалися вивчити феномен Міцкевича та особливості втілення його ідей на сцені, зробили свої висновки. Так, автор написав твір, який подарував натхнення багатьом режисерам, тому й налічується стільки різних спроб та інтерпретацій, театральних варіацій і пропозицій. Але кожен режисер брав у Міцкевича те, що його особисто цікавило, лише конкретні епізоди, бо розгорнути весь твір на сцені було нереально. А от Свинарському це вдалося шляхом реалізації креативних рішень, ще й у часи, коли навіть не мріяли про синтез кіно та музики у театральному мистецтві.
Конрад Свинарський нагадав критикам ще й про важливий психологічний аспект твору. Він підкреслював, що головний ключ до аналізу романтичних драм і героїв – знання не лише національних особливостей тієї епохи, а й людської психіки. На думку Свинарського, Міцкевич прагнув осягнути людину як творіння у її ставленні не лише до ближніх, а й до речей високих та незбагненних. Постановник зізнався, що намагався подати образ героя у різноманітті його зв’язків зі світом, але в такому варіанті раціональне та ірраціональне починали конфліктувати, й уникнути цього було неможливо. З іншого боку, такий підхід допоміг показати глядачам зі сцени динамічність навколишнього світу, який постійно змінюється, а про це люди часто забувають у клопотах звичного сьогодення.
